Niżej znajdziesz recenzję w języku ukraińskim
Poraniona twarz, uderzenie w tył głowy – opowieść zaczyna się wyraziście. Trwa walka z czasem, której celem jest kontakt z córką. Zwyczajny dzień zamienia się w bolesny poligon, powód jest irracjonalny – brak naklejki przedłużającej rejestrację samochodu. Na drodze bohatera filmu „Sticker” wielokrotnie staje absurdalna działalność władzy. Pojawia się pytanie: ile jesteśmy w stanie znieść, żeby zawalczyć o relację z kimś ważnym?
Rzeczywistość stworzona przez macedońskiego reżysera, przedstawia nonsensowną biurokrację powiązaną z rażącymi nieprawidłowościami działania policji. W urzędzie nie można załatwić banalnej sprawy. Policja funkcjonuje na własnych, skrzywionych zasadach. Opresyjne przesłuchania, wymuszanie zeznań – to tylko niektóre z anomalii. Bohater próbuje odnaleźć się w „chorym” systemie i ocalić to, co jest dla niego ważne. Koszty, które ponosi są wysokie, a działania które podejmuje - ryzykowne. Takie zestawienie przyciąga uwagę – byłam zaciekawiona od pierwszej do ostatniej sceny, jak potoczą się jego losy.
Opowieść balansuje na granicy dramatu i komedii. To interesujący zabieg, jednak mam wątpliwości, czy w tym przypadku to słuszna forma. Treść dotyka trudnych problemów, a część scen jest przerysowana komicznymi elementami. Może śmiech ma być środkiem łagodzącym bezsilność wobec absurdalności życia?
Film odznacza się trafnymi kadrami – zbliżenia na istotne elementy takie jak zegar, pogłębiają wydźwięk scen. Przekonujące jest też ustawienie kamery na przykład podczas rozmów, które tworzy wrażenie, że widz jest bardzo blisko wydarzeń. W tej produkcji zabrakło mi jednak sugestywnych dźwięków, wzbogacenie tej sfery dodałoby akcji dodatkowe walory.
„Sticker” to wartościowa historia o wytrwałości w dążeniu do budowania ważnych relacji. Zmagania mogą być trudne, a przeszkody mogą, niczym konik na biegunach, powodować bezradne zatrzymywanie się. Ważne jest działalnie mimo wszystko, bo nagrodą może być bliskość.
Paulina Konieczna
Батьківство – полігон для досвідів у “хворій” системі. Рецензія фільму „Наліпка”
Поранене обличчя, удар в потилицю – історія починається дуже виразно. Триває боротьба з часом, мета якої – зв’язок з дочкою. Звичайний день перетворюється на болісний полігон, причина нераціональна – відсутність наклейки для продовження реєстрації автомобіля. Абсурдна бюрократія багато разів стає на заваді головному герою “Наклейки”. Виникає питання: як багато ми можемо витримати, щоб боротися за стосунки з кимось важливим?
Реальність, створена македонським режисером, відображає безглузду бюрократію, пов’язану з грубими зловживаннями поліції. Дрібної справи не можна вирішити в офісі. Поліція діє за власними, спотвореними правилами. Гнітючі допити, вимушені зізнання – це лише деякі аномалії. Головний герой намагається віднайти себе в „хворій” системі і врятувати те, що для нього важливе. Жертви, які це за собою тягне, є великими, а вчинки головного героя – ризикованими. Таке поєднання привертає увагу: від першої до останньої сцени цікаво, як складеться доля героя.
Історія на межі драми та комедії. Це цікавий прийом, але чи потрібен він у цьому випадку? Фільм торкається складних проблем, а деякі сцени перебільшені комічними елементами. Можливо, сміх повинен стати засобом пом’якшення безсилля перед абсурдністю життя?
Фільм характеризується точними кадрами: крупним планом показані важливі елементи, такі як годинник – вони поглиблюють значення сцен. Положення камери, наприклад під час розмов, створює враження, що глядач знаходиться дуже близько до подій. Однак у цій постановці трохи бракує звуків, збагачення цієї сфери надало б додаткової цінності сюжетові.
“Наклейка” – цінна історія про наполегливість у побудові важливих стосунків. Боротьба може бути важкою, і перешкоди можуть, як коник-гойдалка, змусити безпорадно зупинятися. Варто бути активним незважаючи ні на що, адже винагородою може бути зв’язок з кимось близьким.
Tłumaczenie: Anna Chudzik-Buderecka